Написати листа Сторінка у ФБ Форум


 
 
 

Продовжуючи цикл наших лекцій про Київський реєстровий полк (КРП) у війську Богдана Хмельницького та його Печерську сотню, спробуємо зібрати в одному місці всю відому нам інформацію, що має відношення в першу чергу до території, на якій в середині 17 століття адміністративно була організована ця військова одиниця - Печерська сотня Опанаса Предримирського КРП. Одразу потрібно зауважити, що матеріалів, які містять інформацію конкретно про містечко Печерськ в середині 17 століття практично немає, або ми не зустрічали їх серед відомих широкому загалу джерел. На жаль детальної інформації щодо місць формування первинних козацьких підрозділів і обставин їх повсякденного життя відомо дуже мало, не дивлячись навіть на те, що сотні, які розташовувались в полкових центрах, могли мати більше шансів зберегти дані про свій склад, персоналії, умови виникнення, місце проживання та побутові деталі існування підрозділу. Адже вони знаходились в таких містах як Київ, Чигирин, Полтава, Миргород, Переяслав, Чернігів та інших, що залишили помітний слід в історії України. Але навіть про них, в розрізі вищеназваних питань, є дуже мало інформації. Що вже говорити про середні та невеликі поселення, обставини життя яких на середину 17 століття взагалі маловідомі та недосліджені. Розповідь про історію козацького військового підрозділу, що наповнена тільки переліком бойових справ без побутових деталей, опису місця проживання, життєвих дрібниць, що оточували реєстрових козаків в часи мирного спокою, була б неповна та однобока. Тим більше відчутним є брак інформації для реконструкторів 17 століття, що пробують відтворити не тільки військову сторону історії, а і зрозуміти, чи навіть відчути дух тих часів, що формувався не тільки на полі бою, а і в певних обставинах мирного життя. Тому, розпочинаючи збір матеріалів про життя Печерського містечка в період Визвольної війни Б. Хмельницького, ми відразу зрозуміли, що на щастя, завдяки наявності в літературі досить великого масиву інформації та літератури про Печерський монастир та релігійну боротьбу в 17 столітті, маємо реальні шанси отримати певну кількість фактів з життя містечка, що однозначно допоможуть скласти детальну картину, яка допоможе нам в розумінні та сприйнятті тих часів. Скажімо навіть більше - обставини склались таким чином, що завдяки трьом друкованим роботам, які були створені в 30-50-і роки 17 століття, можна уявити певну картину життя Печерського містечка в середині 17століття. Ми маємо на увазі книгу ченця Афанасія Кальнофойського «Тератургіма», що вийшла в друкарні Печерського монастиря в 1638році. Це твір, що присвячений Києво-Печерській Лаврі, в якому вперше зустрічаються плани Ближніх та Дальніх печер і мапа території монастиря, на якій схематично, але досить детально відтворено будівлі та загальний план Лаври із зображенням Печерського містечка, що розмістилося поруч з монастирем. Ці плани ми подаємо разом з переліком зображених на них об’єктах, в тому вигляді, і якому вони були надруковані в 1638 році. Це дає читачам можливість подивитися на цікаву для нас місцевість очима людини, що провела в ній більшу частину свого життя, описавши та зобразивши всі знані місця Лаври та містечка. На схемі добре видно чотири міські церкви - Різдва Богородиці (номер 65), від якої дорога (номер 71) піднімається в Печерське містечко и виводить до церкви Святої Параскеви (номер 72). Там же в містечку видно церкву Феодосія Печерського (номер 76) та церкву Воскресіння (номер78). Поруч знаходиться вулиця, що веде до Васильківської башти (номер 77). Таких башт в містечку було ще дві - одна виводила на дорогу, що йшла до Києва (називалась вона Київська), минаючи Миколаївський монастир, а з протилежного боку стояла інша башта -Воскресенська, що вела до річки Либідь.

Дуже доречним доповненням до цих схем стала гравюра Абрахама Ван Вестерфельда, на якій художник намалював монастир таким, яким він побачив його в 1651 році, коли у складі литовської армії Януша Радзівіла увійшов до Києва. На малюнку добре видно оборонну дерев’яну огорожу монастиря, велику кількість церков і різноманітних споруд, що вражали своєю величчю та красою всіх, хто прямував сюди. А трохи пізніше, в 1654-1655 роках з’являється путівник- щоденник монаха Павла Алепського, в яких ми можемо прочитати детальні описи цих місць, що він відвідав у складі посольства ієрусалимського патріарха по дорозі до Москви та назад. Цитати з цього щоденника, приведені нами нижче, дають змогу уявити, як виглядав монастир, та місця навколо нього в середині 17 століття, проливаючи трохи світла і на побутові деталі життя мешканців цієї місцевості. І нарешті дуже детальний план Ушакова, що був складений в 1695 році, не дивлячись на те ,що з часів, які цікавлять нас пройшло близько 40 років дає змогу побачити Печерське містечко та монастир в усіх топографічних деталях та архітектурних подробицях. Завдяки цим вищеназваним документам, ми спробуємо формувати певне об’єктивне бачення вигляду та життя Печерського містечка, яке було базою для створення Печерської сотні Київського реєстрового полку. Сотні, що весь час свого існування знаходилась поруч з святинею всього православного світу, на території, що юридично належала Києво-Печерському монастирю і носила назву Печерського містечка.

Це містечко завжди формувалося навколо Києво-Печерського монастиря, який виник в 1050 році, весь цей час постійно обслуговуючи його інтереси (господарські, військові, релігійні). Історія цього населеного пункту напряму пов’язана з історією найвідомішого православного монастиря України, і цей зв'язок впливав на склад населення містечка, особливості його занять та професій, та скоріше за все певний менталітет та світогляд. Так об’єктивно склалося, що Печерський монастир з початку свого існування виник, як самостійна обитель не підпорядкована владі митрополита, що прославилася за своїми межами високими релігійними та моральними принципами. Ця самостійність та набутий релігійний авторитет серед населення через певний період перетворив монастир в місце паломництва, чому сприяла наявність в ньому великої кількості реліквій та святинь. Завдяки цьому інтерес до монастиря проявляли не тільки прості прихожани, а і представники знаті та княжих родин. З часом головний храм монастиря - Успенський собор став усипальницею княжих та аристократичних родин (Острозьких та інших), таким собі аналогом Архангельського собору в Москві. Це сприяло економічному піднесенню обителі, досить стрімкому зростанню кількості сільськогосподарських земель, що перебували у власності монастиря, і були основою його економічної та фінансової могутності. Ось що пише про це Михайло Грушевський: «З монастирів найбагатшим все був Печерський. Його маєтності докладно вичислені в ув’язчім листі в році 1593. Було в тім два визначних містечка - Радомисль і Василів (Васильків), 50 сіл з присілками - переважно в околиці Києва, на Дніпрі, Десні й Тетереві, але також і в подальших краях - на Волині, в Білорусі, в волостях Слуцькій, Бобруйській, Оршанській, кільканадцять селищ, численні рибні входи й лови аж під Черкаси, кілька фільварків і доми та ріжні доходи в ріжних місцях. Як багатий був монастир ,і які великі доходи можна було потягти з нього, показує факт, що видубицький ігумен, купив собі в 1535 році від печерського архімандрита право на печерську архімандрію за величезну суму 160 кіп грошей литовських.» (Історія України Руси, том 5, стор.481).

За архімандрита Никифора Тура (1593 рік) Печерська обитель володіла містами Васильків та Радомишль, селами Безрадичі, Борсуковичі, Вишевичі, Вишеньки, Волиця, Гдинь, Глубів, Городок, Дедов, Демидів, Дубечня, Докілля, Забілоччя, Зазіря, Іванищевичі, Іменіє, Кийливці, Кисилевичі, Косоричі (Осоричі), Мнев, Мотиль, Навоз, Насадки, Насені, Новосілки, Новосілки Десенські, Обарів, Озеряни, Опілля, Оране, Оревичі, Ошитковичі, Петрове, Печерське, Почеряни, Росохи, Синчичі, Сирачків, Слобідка, Сороковичі, Тарасовичі, Теремці, Церковище, Чоповичі, Чудин, Шибинне, грунт Цвірківський. За часів архімандрита Петра Могили (1628 рік) список володінь під Києвом включав населені пункти Безрадичі, Вишеньки, Дубечня Вища та Нижча, Новосілки, Новосілки Десенські, Погреби, Пухова Слобода (Пуховка), Романів міст, Русанівщина, Совка, Сваромя, Слобідка на Десні, Теремці, Гнідин, Шибинне, Юровичі, Осокорки, Рубежівка.

Нерухома власність монастиря на території міста в 16-17 столітті традиційно окреслювалась Печерськом, територією навколо монастиря, де мешкали його піддані - торгівці, городники, ремісники. Ця місцевість була невеличкою за розмірами, оскільки поруч з Печерським монастирем тут розміщувались Миколаївський, Слуцький, Вознесенський монастирі та інші церкви. Традиційна власність монастиря на навколишню територію сягала церкви Спаса на Берестовому, а також Довгої Ниви. За планом А.Кальнофойського (1638 рік) навколо монастиря розташовувались будинки підданих, як зазначалось, це власність в реєстрі майна 1593 року – тут «при монастирі містечко». Проте сам монастир претендував і на інші земельні ділянки в Києві. Зокрема відомий факт захоплення монастирем двору на Подолі, судову справу за який розпочав Київський магістрат з братією у 1629 році - «о кгрунт и пляц монастирський - межи зводницею Святой Пречистое а двором ее милости панее Вилевское в ринку места Киевского лежачий, с поводства панов мещан о привлащене собе юриздикции над тими добрами, месту подлеглими, побудоване на том пляцу издебок з неопатрними коминам ,будоване крамов в ринку й о приняте улици до того пляцу». Проте практика володіння київських монастирів дворами на Подолі почалась від часів Іова Борецького, котрий купив за 500 злотих дім у Андрія Черкашенина і влаштував в ньому школу (стаття Люти Т.Ю. «Земельна власність Києво –Печерського монастиря в Києві та його околицях в 16-першій половині 17 століття»). Важливою обставиною, на яку необхідно звернути уваги була широка економічна та фінансова автономія обителі, що дозволяло самостійно вирішувати всі господарські питання, та направляти кошти на подальший розвиток та розбудову монастиря. «Монастирь печерський не залежить від адміністрації духовної чи світської, а просто від в.князя; се звичайна норма для визначнійших монастирів великокняжого подавання. Архимандрита мали вибирати собі старці монастиря разом з князями, панами і землянами Київської землі, і за підтвердження його мали дати в.князеві з монастирського скарбу п’ятдесят золотих, а в.князь обіцяв, що нікому не дасть монастиря, як тільки їх кандидату, хоч би інші давали йому більше чолобиттє. В монастирі була община. Се загальна підстава монастирської організації, і документи уживають сього терміна, ближче його не пояснюючи. Він означає передовсім спільність, а властиво приналежність монастиреві, а не поодиноким особам, всього монастирського майна. В найвищій формі вона означала виключеннє особистої власності, в Печерськім монастирі монахи могли мати тільки рухоме майно: лише його можна було з собою забрати, виходячи з монастиря, а келії й городи належали монастиреві, й їх не можна було продавати, майно по умершим ішле на монастир. Архимандрит завідує справи церковні. Адміністрація ж, господарство ведуть сь іншими, вибраними архімандритом разом з братієм урядниками: економом і палатником (скарбником). Монастирська печатка лежить в скарбі, у палатника під ключами архімандрита й єконома. Важнійші справи ведуть ся з участю братії, передовсім старших монахів, що носять назву «старців, крилошан і за стольників». (М.Грушевський, Історія України Руси., т.5, стор.480).

Великого авторитету та впливу на релігійні, політичні та культурні процеси, що відбувалися в Київському воєводстві монастир набув в часи управління ним архімандритом, а потім митрополитом Київським - Петром Могилою (1627-1647 роки). Це він очолив боротьбу православних проти уніатів, повернувши у власність Київської митрополії Софію Київську, Видубицький монастир та інші церкви Київської митрополії, надавши цій боротьбі новий імпульс, долучивши до неї підданих монастиря та козаків (скарга уніатського митрополита Рутського до Київського суду від 2 серпня 1630року. Про збройний напад підданих Києво-Печерського монастиря разом із запорозькими козаками і на чолі із самим митрополитом на с.Зазимя і Пухівку, маєтки, що були у володінні уніатської адміністрації.).

Це час (1627-1647 роки) економічного та культурного піднесення монастиря, осторонь якого навряд чи залишалось печерське містечко. В цей період відбувається відбудова Десятинної церкви, Софії Київської. В самому монастирі працює друкарня, де починають друкувати книжки для православного кліру, діє лікарня для хворих та інвалідів, працює гостинний двір для паломників, на території монастиря Петро Могила відкриває Лаврське духовне училище, яке через два роки об’єднує з Братською школою на Подолі, де за власний кошт будує дерев’яну церкву Бориса та Гліба, для приміщення класів споруджує двоповерхову будівлю, відкриває бібліотеку для учнів та вчителів Братської школи. В 1632 році архімандрит Петро Могила приймає участь в сеймі, на якому обирають нового короля Польщі Владислава.

Таким чином це було 20 років активного всебічного розвитку Печерського монастиря, а відповідно і самого містечка, що існувало завдяки цій обителі.

«Правовий статус монастиря визначала жалувана грамота Сигизмунда 1 від 1522 року, підтверджена Сігізмундом 3 та Августом у 1551 і 1570 роках. Вони звільняли монастир від звітності перед митрополитом і воєводою. Цими грамотами навіть суворо визначалася кількість приїздів воєводи до монастиря, аби запобігти несанкціонованих вимог приношень від братії. Грамоти цих років надавали поселенню при монастирі статусу приватновласницького містечка, мешканці якого звільнялися від юрисдикції воєводи і стацій послам та урядовцям, а монастир мав монопольне право тримати тут шинки, що було головною ознакою містечка у 16-17 столітті. Як власник окремої юридики, монастир також був зобов’язаний виставляти 10 вершників у випадку військових дій. Ймовірно, що в 16 столітті монастир мав і певні торгові привілеї, про що свідчить королівська грамота 1595 року урядовцям Великого князівства Литовського, яка зобов’язувала їх пропускати безмитно монастирські транспорти з припасами, призначеними для споживання ченцями. В цьому відношенні монастир користувався тими ж правами, що і шляхта, яка мала право безмитного провозу товарів для власної потреби.» (Климовський С.І. «Соціальна топографія Києва в 16-середині 17 століття», стор.114). На сьогодні за відсутністю джерел важко встановити схему місцевого самоврядування Печерського містечка, вона скоріше за все могла бути дуже схожою на схеми самоврядування приватновласницьких містечок Західної України, наприклад Олики, коли голова громади-війт наставлявся дідичем, тобто власником містечка, і разом з місцевим магістратом, куди входили дві основні колегії міської самоуправи - рада та лава вирішували всі міські питання (в тому числі і судочинство). В Печерському містечку скоріше за все посада війта мала назву старости. У всякому випадку ми зустрічаємо цю назву трохи пізніше, в 70 роках 17 століття, і скоріше за все так вона називалась і за часів Хмельницького. Найбільш докладний тариф 1571 року, що був складений після Люблінської Унії нараховує приблизно 1000 жителів Печерського містечка. Згідно припущень, на середину 17 століття ця кількість могла збільшитися до 1500 чоловік, що приблизно складало 15 - 20% всього населення Києва. В самому Печерському монастирі могло мешкати приблизно 100-150 ченців, до яких треба додати черниць жіночого Вознесенського монастиря (приблизно 50-60 жінок), що знаходився в підпорядкуванні у Печерської обителі та був її прямим сусідом. Таким чином загальна кількість всіх жителів Печерського містечка могла нараховувати приблизно 2000 чоловік, що було досить великою цифрою для тогочасної України. Від поселень, що звичайно виникали при монастирях, Печерське містечко відрізнялось не тільки більш численним населенням, помітний відсоток якого складало духівництво, торговці, ремісники і різні особи вільних професій, але і великою площею та певною системою дерев’яних укріплень, що добре видно на малюнку А. Ван-Вестерфельда. «Ядром внутрішньої просторової структури містечка був Печерський монастир, обнесений дерев’яним частоколом, за яким знаходилися: Успенський собор, дві дзвіниці, друкарня, бібліотека, митрополичі покої, великий будинок для гостей, лікарняне подвір’я, численні господарські споруди, приміщення для ремісників та чернечі келії. Парадний в’їзд вів через муровану Троїцьку браму, навпроти якої знаходився жіночий Вознесенський монастир, що мав власну огорожу та монастирську церкву. З півдня від Троїцької брами знаходилася ринкова площа містечка, де підносилися Феодосіївська та Вознесенська церкви. Загалом, ще у 1584 році в містечку існувало чотири церкви, крім двох вищезгаданих - ще Різдва Христового та Св.Параскеви (пізніше П’ятницької). Наявність в містечку такої кількості церков свідчить про чисельність населення містечка. На півночі, за укріпленнями містечка, від Спаської церкви на Берестові починалася слобода, яка становила його передмістя, відоме ще з1581 року. За планом 1638 року воно доходило до яру біля Пустинно-Микільського монастиря. Після Берестейської церковної унії 1596 року передмістя відійшло до маєтностей уніатського митрополита. У 1631 році Петру Могилі вдалося повернути Спаський кут з мурованою церквою під юрисдикцію Печерського монастиря, уступивши за це уніатам монастирські землі у старому городищі. Під час розкопок 1989 року на Берестові було відкрито залишки корчми, функціонування якої визначається другою чвертю - серединою 17 століття. Це відкриття є матеріальним підтвердженням факту наявності в монастиря права виробництва і продажу спиртних напоїв, що вважалося обов’язковим атрибутом у Речі Посполитій міського статусу населеного пункту. Ниви Печерського містечка біля Либіді згадуються вже на початку 16 століття. Загалом, значна частина Печерського нагір’я до Либіді у першій половині 17 століття вже була розорена і використовувалась як сільськогосподарська зона містечка. Податкові реєстри зазначають серед населення містечка численних городників, а монастирський сад викликав захоплення в П.Алепського, який записав свої враження про нього в подорожньому щоденнику під час приїзду до Києва та Печерська в 1655 році. Цікаво, що за спостереженням купця М.Груневерга, біля кожної чернечої келії у 1584 році ще знаходився город і садок.» (Климовський С.І., Соціальна топографія Києва 16-середина 17 століття, стор.123-124). Як не дивно, ми маємо трохи інформації від людей, що в різний період бачили Печерськ своїм очима та залишили свої спогади, які дійшли до нас. Ось що пише про Печерськ польський купець Мартин Груневерг, який відвідав його в 1584 році.: «Ми прибули до монастиря, який лежить у гарному великому селі при Дніпрі. Від брами, яка змурована під каплицею, ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І в кожного свій окремий будиночок та город. Всі будівлі гарно споруджені з дерева. Коли пройти цю вулицю опиняєшся на великій площі, де зліва стоїть велика мурована церква Пречистої. Дзвіниця дерев’яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина. Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спустошена та знищена. У селищі є також дерев’яні церкви. Навпроти церкви, справа, як показано хрестиком, великий гарний будинок з дерева». Описуючи приватні будинки киян, а значить і жителів Печерської слободи Груневерг пише: «Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидано тут і там, неначе гониться одне за другим (тобто не було квартального планування районів). Кожен дім має свою лазню за таким зразком, як у нас платні лазні, але розміром, як мала кімната. Паркани при будинках гарно збиті з стоячих дошок. Будинки криті ґонтами, які вдвічі більші, ніж ґонти у Польщі, слушно їх було б називати дошками.». Цікавою є згадка в щоденнику Груневерга про річковий транспорт, яким користувалися в той час: «Була причина, що ми так довго затрималися в Києві. Ми виклали там товари, і купили дві великі комяги, які в Гданську по іншому називають «шмаками». Вони такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками, що дощ не може пошкодити товарів, а люди працюють на палубі, а не на бортах при палубі. Навантаживши товари, 25жовтня увійшли і ми на судна. 26 жовтня ми відплили.».

З 1638 по 1655 рік ми маємо, як писалося вище на початку нашої розповіді схеми, мапу, малюнок та досить детальний опис монастиря та містечка, який в дещо скороченому варіанті наводимо нижче (повний варіант опису Ви можете прочитати в щоденнику Павла Алепського, що був перевиданий в Україні кілька разів, та відомий під назвою – «Україна - земля козаків». Отже даємо слово Павлу Алепському.

«Відтак ми прибули до великого міста з оборонними спорудами й великою кількістю садів, і опинившись на широкій, немов для царів, вулиці, проїздили спочатку попри монастир для черниць із родин шляхетних, а далі підкотили до велетенської, високої кам’яної вежі, потинькованої вапном, це були монастирські ворота, над ними, немовби висить, церква з багатьма круглястими вікнами, гранчастою банею, вона в честь Святої Трійці, бо всередині побачиш зображення трапези та Авраама. Минаючи міцні залізні ворота, пильовані сторожею, ми ступили на дворище великого монастиря Успіння Божої Матері, відомого на їхній мові під назвою Печерського. Входячи в ці ворота, бачиш у ліву руку згадану Троїцьку церкву, куди піднімаються високими сходами. Звідси пролягає далі широка, достоту царська, дорога до тієї місцини, де стоїть свята церква, зобабіч тиснуться чернечі оселі, гарненькі та чепурні, з чудовими скляними вікнами на саму дорогу, сади і присадки, тому в оселях завжди багато світла. Кожна келія має по три кімнати, двері яких міцно замикаються дивовижними залізними засувами. Стіни барвисто розмальовано, прикрашено усілякими картинами й іншими пречудовими витворами, стоять столи й довгі лавки, взимку келії обігріваються грубками, обличкованими розмальованими кахлями. В окремих кімнатах зберігаються поважні коштовні книги. А зовні перед келіями доглянуті присадки з квітниками, де побачиш василечки й інше пахуще зілля, їх обгороджено гарненькими решітчастими парканчиками. Якщо описувати архімандритові келії, то скажемо, що се –великий добротний дім. Горішній поверх увінчує висока баня з балюстрадою, звідки видно ріку Дніпро за монастирськими садами. Нас водили до архімандритових садів: туди ми спустилися сходами і увійшли крізь браму з банею, утвореними зі штахетника й живоплоту завтовшки з лікоть. У цьому саду ростуть абрикоси й шовковиці. Кажуть, ніби булий архімандрит цього монастиря, відтак митрополит козацький (Петро Могила) розводив шовкопрядів, і згодовуючи листя шовковиць, мав чудовий шовк. Крім цього, у саду безліч горіхів, а ще більше винограду. Вино з нього-густо червоне, його розвозять із цього монастиря по всіх інших церквах землі козаків. Край воріт Великої церкви, із західного боку, стоять напроти одна одної дві дзвіниці, дерев’яні, чотирикутні. Одна вельми висока, добитися туди, до дзвонів, можна височенними крученими сходами, минаючи безліч усіляких закапелків, однаково що піднятися на мінарет Іси в Дамаску. Якщо дістанешся туди, то побачиш п’ять великих і п’ять малих дзвонів, підчеплених до дерев’яних балок навхрест. Там же, на дзвониці, у комірчині, улаштовано великий залізний дзиґар, бій якого чутно на великій відстані. Він сповіщає кожну чверть години одним ударом у малий дзвін, коли мине година, ударяє чотирикратно стиха, відтак відбиває певне число годин у великий дзвін. Знадвору, на стіні цієї дзвіниці, видно круг для сонячного годинника. Ще один дзиґар, зовнішній, висить на кам’яній дзвіниці Троїцької церкви, про яку ми згадували. Коли великий дзвін опівночі проб’є двадцять чотири години, то цей гучно калатає багато разів у залізну плиту, аби чули всі, хто перебуває поза монастирем, увійшли й замкнули браму. Друга дзвіниця, що напроти, нижча за першу. Там висить велетенський дзвін, такого ми ще не бачили, він завбільшки з невеликий намет і важить близько дванадцяти тонн.» (Павло Халебський, “Україна - земля козаків», стор.119-149)

Є у Халебського невеликий опис жіночого Вознесенського монастиря, що знаходився напроти Печерського та підпорядковувався архімандриту: «У монастирському дворі викопано глибоку криницю, воду витягають корбою з ланцюгом, коли корбу крутять руками, один кінець ланцюга з коновкою опускається донизу, а другий намотується на барабан, і піднімає повну коновку догори. Монастир оточують згадані сади, а посеред двору стоїть свята церква, деревяна, гарна, з шістьма банями, увінчаними хрестами.» Ось як описує архітектуру цього монастиря на основі аналізу плану Ушакова за 1695 рік Ольга Крайня в своїй науковій роботі «Києво-Печерський жіночий монастир 16 - початку 18 століття і доля його пам’яток.» (стор. 56-57). «Господарські споруди не виходили на соборну площу, з півночі та заходу примикала трапезна церква. У торцевій частині центральної площі, всередині дерев’яної житлової будівлі - арочний прохід на західний двір, що потопає в зелені садів, у глибині якого, житлові будинки, два з яких в лінію з огорожею. Далі підпис на плані - «слободи в Печерському містечку, який дослідники креслення відносять саме до цих останніх будинків. З півночі від Вознесенської церкви витягнувся ряд келій соборних черниць, який закінчувався біля дерева, можливо того, що можна побачити на плані Кальнофойського. Тоді біля нього стояла соборна церква з шатровим куполом, а в 1695 році вже видовжений дерев’яний корпус. Місце за келіями соборних стариць з північного боку поділено по вісі схід – захід на дві садові ділянки. Та, що ближча до келій, найвірогідніше, палісадник черниць (за аналогією з улаштуванням келій соборних старців уздовж головної вулиці Лаври). Далі на північ - будинки куничників, що створювали й фасадну східну лінію, якою монастир був звернений до Лаври. На протилежному боці, з півдня соборної площі монастиря - двір садибного типу з окремими воротами, огороджений по периметру частоколом, парканом, частково тином з двома великими спорудами житлового призначення, включеними в огорожу з півдня і заходу. В коментарях Альфорової Г.В. і Харламова В.О. до плану всі ділянки за межами прямокутної площі з церквами Вознесенського монастиря - посадські садиби. Ігуменські келії дослідники бачили в торцевому з арочними проймами будинку. Натомість, враховуючи шлях, яким в’їжджав до монастиря уздовж дороги, а потім вже Святих воріт Лаври, припускаємо, що царська (за Алепським), широка дорога середини 17 століття співпадала зі шляхом до Васильківських воріт на плані І. Ушакова. Через це територію Вознесенської обителі, на нашу думку, не слід обмежувати центральним прямокутником з двома церквами, які складали тільки ядро ансамблю. Квартал черниць з будинками куничників, очевидно окреслений перехрестям доріг від Київських до Васильківських воріт, а місце розташування слобод Печерського містечка не там, де зображено кілька будинків із західного боку монастирського подвір’я, а далі без прорису споруд.»

Активна участь монастиря та його архімандритів в боротьбі проти унії та релігійних утисків, захист економічних інтересів диктував монастирю необхідність мати впливову, добре організовану та підготовлену до військових дій людність. Побіжні згадки про наявність військового контингенту в оточенні релігійних діячів того часу ми знаходимо в подорожніх щоденниках вже вище згадуваного нами Павла Алепського, де дуже цікавою та важливою є згадка про монастирських челядників, так звану особисту охорону митрополита та архімандрита, що складалася з професійних, добре озброєних вояків.

«Цього дня владика Сильвестр, митрополит Києва приїхав до нашого патріарха каретою, з ним було двоє єпископів та ігумени монастирів. Їх, як ведеться, супроводжували челядники, гарцуючи попереду й позаду на чудових конях, пишно вбрані, при коштовній зброї.» (Україна - земля козаків, стор. 149)

«Знай, читачу, що тут у кожному великому монастирі, у митрополита козаків, усіх його єпископів зустрінеш служилий люд з поважних достойників, за рангом кожен з них рівня полковникові, їх називають монастирськими челядниками. Коли митрополит, чи єпископ, чи архімандрит монастиря їде своїм повозом, вони гарцують попереду й позаду на баских породистих конях, у пишних обладунках, при коштовній зброї. Такий у них звичай» (Павло Алепський, «Україна - земля козаків, стор. 139-140).

Документальне підтвердження наявності вищеназваних служилих людей при монастирях чи високопосадових релігійних особах ми знаходимо у М.Грушевського, який в 7 томі своєї України Руси згадує про присягу, що її давали в січні 1655 року піддані архімандрита печерського. «В присяжних реєстрах записані під сім днем слуги печерського архімандрита, шляхта: конюший Олексій Нос…ревський, писар Михайло Якович Вуяхович, кухмістер (зачеркнено) Яків Ермолин, староста печерський Степан Сипковський, Федір Передримирський і ще 12 прізвищ» (Історія України Руси, М.Грушевський, Т.9(2), стор.747). Ці факти наводять на думку про наявність певного військового контингенту, що обслуговував інтереси Печерського монастиря, чисельність якого була не великою, і що скоріше за все проживав на території монастиря та Печерської слободи, та частково міг влитися в ряди Печерської сотні Опанаса Передримирського в часи покозачення та формування КРП (1648рік). Відповідно ми не виключаємо варіанту, що міг відбуватися і зворотній процес переходу реєстровців сотні (як окремі випадки) в охорону та почет печерського архімандрита.

Жителі Печерського містечка, не дивлячись на певну віддаленість від степового кордону, завжди були готові виступити із зброєю в руках на захист інтересів Православної Церкви та монастиря, що досить часто відбувалось з кінця 16 по середину 17 століття. Відповідно можна припустити, що населення містечка, в силу вищенаведених тверджень було непогано підготовлено до військової справи і час від часу на ділі демонструвало це.

Так в далекому 1598 році уніатський митрополит М. Рогоза в скарзі від 1вересня вказував на те, що «Никифор Тур (печерський архімандрит) вигнаний з середовища шляхетних людей, з багатьма пройдисвітами та наливайківцями зробив напад на митрополичі церковні маєтки, та вигнавши Київського митрополита та управляючого Гурія Островецького, насильницьки почав над ним панувати. Після цього знов зібрав ворогів церкви та унії і зробив напад на села Києво–Печерського монастиря. Напавши вночі на ці села, він пограбував їх, і невідомо де зараз перебуває управляючий Федір Пучківський. Все, що мав Ф. Пучківський, Н. Тур забрав для себе. Крім того, він збирає пройдосвитів та негідників, щоб знову почати робити напади на церковні маєтності» (Лаврський альманах, Випуск 5, стор. 52-53). З великою вірогідністю можна стверджувати, що серед цих «пройдисвітів та негідників» було досить жителів Печерського містечка. А вже роком пізніше, в1599 році жителям містечка прийшлось використовувати навіть вогнепальну зброю, відбиваючи напад новопризначеного уніатського архімандрита Іпатія Потія. Але особливо цікавим для нас є згадка більш пізнього часу, досить близького до подій 1648 року. «Козаки під проводом полковника Шульги надали військову допомогу братії під час нападу 1630 року на Києво-Печерський монастир польських жовнірів та німецьких найманців. Літопис повідомляє, що після повстань козаків проти польських загарбників у Копачеві, Димері, Білогородці, жовнірів побили й кинули під Києвом в окопі за Дніпром». «Тоеи ж недели другую роту, перевезшися з-за Днепра, на местечке монастырском побили. На завтра в Киеве байдаков 50 и челнов без личбы спалили, жебыся Поляцы не мели чим перевозити на тамтую сторону до гетьмана. Того ж дня люд королевский настигал, пришедши в вечер, на містечко и на монастир, хотіли ударить и ударили были, леч козаки не по далеку были, а до того услышали звонов великий ґвалт, вернулись, опановали монастир и Немцев отразили. На завтре знову Немце штурмовали до монастиря, куле с кобыл на церков падали: где, що за страхбыл, хто выповест? В тым козаки одошли, а Немцы, рекомо впросилися до козаков до местечка, вшитко местечко сплюндровали, и самому бы ся монастыреве достало, гды би не особливая ласка святой пречистой» (С.Петров, Оборонні споруди Києва 10-19 століття, стор.159-160). Цей перелік військових дій, що мав відношення до Печерського монастиря і відповідно Печерського містечка, а також гостра релігійна боротьба, що точилася з кінця 16 століття з уніатами та католиками, інколи набуваючи рис та деталей військових операцій дають нам можливість зробити припущення про наявність серед жителів Печерського містечка досить високого проценту людей, добре знайомих з військовою справою та здобуванням козацького хліба. Що однозначно стало їм в нагоді в непрості роки Визвольної війни (1648-1657) та при формуванні Печерської сотні Опанаса Предримирського.

Список використаних джерел:
1. Афанасій Кальнофойський, «Тератургіма» (схеми та плани).
2. Павло Алепський, «Україна - земля козаків» (щоденник).
3. Абрахам Ван Вестерфельд - малюнок Печерського монастиря, 1651 р.
4. Ушаков. План Києва - 1695 рік.
5. Мартин Груневерг, «Щоденник» (опис Києва).
6. С.Петров, «Оборонні споруди Києва».
7. Лаврський альманах. Випуск 7.
8. М. Грушевський, «Історія України Руси», Том 9, Том 5.
9. І. Климовський «Соціальна топографія Києва у 16 - середині 17 століття».
10. Т. Люта «Земельна власність Києво-Печерського монастиря в Києві та його околицях в 16 - першій половині 17 століття».
11. А. Жуковський «Петро Могила й питання єдності церков».

ВІГ "Курінь печерської сотні Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку". 2016 р.