Історія створення та розвиток реєстрового козацтва 1572-1648 роки

Реєстрові козаки беруть свій початок від нереєстрових, так званих низових, які з'явились та існували довгий період в нижній частині течії Дніпра. А історія виникнення цих козаків, їх еволюція, тісно пов'язана з процесом розвитку українських земель в 15-16 століттях, їх колонізації та освоєння. Таким чином, ми маємо розповідь, розміром приблизно в один том шанованого нами М. Грушевського з його «Історією України Руси». Рекомендуємо всім, хто цікавиться історією козацтва. Але наше завдання полягає в іншому, тому спробуємо викласти історію реєстру стисло, але не втрачаючи історичну правду та логіку розвитку подій.
Козацтво виникло спочатку як рід заняття, а потім стало явищем, яке із часом почало формувати певний суспільний стан, що прагнув бути схожий на шляхту по своїм становим правам та обов'язкам. 
На перших етапах свого існування (кінець XV - дві третини XVI століття), козакуванням в тій чи іншій мірі займалися різні верстви населення України - дрібна та середня шляхта, слуги замкові, бояри, міщани та селяни. При цьому не полишаючи своє суспільне середовище, отримуючи з цього заняття додатковий дохід.
Природні умови Подніпров'я та економічна колонізація цього краю - ось дві причини, що спонукали шукачів здобичі та пригод покидати свої оселі на Волині чи Київщині, і вирушати на певний період в степи для заняття там мисливством, рибальством та інколи здобуттям козацького хліба, грабуючи сусідів татар чи купецькі каравани, що рухалися просторами неосяжного Дикого Поля.

Старшина перших реєстровців, кінець XVI - початок XVII століттяХудожник - С. Шаменков

Сигізмунд ІІ АвгустКороль Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський

Осінь 1568 року. Перша згадка про спробу організації козацького реєстру. Польський король «дав гетьману коронному Юрію Язловецькому, вибрати з поміж сих козаків на державну службу «певний почет», що мав діставати річну платню з скарбу, й вчиняти «постановение межи козацького життя - себто уставити певні норми і порядки козацького» М. Грушевський. Історія України Руси, Т. 7, С. 142.На жаль, оригінала самої постанови не збереглося. Але точно відомо, що Язловецький вилучив козаків з влади старостів і різних урядів, взявши під свою гетьманську владу, поставивши старшим над ними і суддею одночасно шляхетного Яна Бадовського. Так почався фактичний та юридичний процес створення реєстрового козацтва, з поступовим збільшенням його кількості та деталізацією прав і свобод.
5 червня 1572 року король Сигізмунд ІІ Август підтвердив розпорядження про набір 300 козаків, під командою Яна Бадовського. Є інформація про існування цього підрозділу на королівській службі в 1575-76 роках з платою по 2,5 злотих на квартал. Грушевський пише, що це був початок козацького імунітету, коли козаки звільнялися з під присуду всяких властей та судів, підкоряючись безпосередньо своєму командиру, наставленому королем. Це принципова річ, що відрізняє, наприклад, набір козаків трохи раніше цих подій на Ливонську війну. Бо такий набір - це класичний приклад військового найманства, що так поширене в цей час на теренах Європи. Створення козацького реєстру під патронажем короля та з його прямої вказівки - це акт певного державотворення, направлений на вмонтування козацького елементу в державне життя, і навіть більше - спробу взяти його під контроль, поставивши на службу інтересів Речі Посполитої.

Перший етап створення та існування реєстровців (1568 - 1596 роки) характеризується їх відносно невеликою кількістю (максимум 1 000 чоловік), але є дуже важливий завдяки їх легалізації та надання певних прав та свобод, як окремій версті населення. Ці права та свободи, завжди притягували під прапори козацтва десятки тисяч людей, надаючи їм можливість називатися людьми військовими та вільними, непідсудними нікому, крім короля. 
Ось що пише про це М. Грушевський: «Всі козаки,що лиш признають над собою присуд козацький і зверхність козацької старшини, являються причасниками сеї служби й прав та привілеїв з нею зв'язаних. Реєстрові чи не реєстрові-всі служать однаково,і всі однаково від правительств звичайно не дістають нічого,бо й реєстрові, коли якийсь реєстр був, звичайно ніякої платні не діставали за хронічним браком грошей. За се претендують козаки на певні суспільно-економічні права. Всі козаки не підлягають нічиїй власти (крім козацької), не несуть ніяких податків і повинностей, самі і їх родини, з своїх домів та грунтів, їх не дотякають ніякі обмеження, які випливають звичайно з домініальних прав; право пропінаційне й такі іньші панські права їх не дотикають; вони свобідні від всього наслідком козацького імунітету, за свою службу королеві й річи посполитій.» М. Грушевський. Історія України Руси, Т. 7, С. 269.
Другий етап, що почався з 1596 року, коли в результаті невдалих повстань Косинського та Наливайка, реєстрові козаки не тільки не збільшуються в кількісному відношенні, але навіть більше того, зникають як юридичне поняття. Перші спроби правового відтворення цього формування виникають через 20 років - в 1614 році (постанова про набір на державну службу 1 000 козаків), але фактично реєстр в 3 000 козаків з'являється тільки в 1619 році, після підписання Роставицької угоди. Але ці 23 роки були наповненні кількісним та якісним зростанням козаччини, підвищенням її бойових якостей та розповсюдженням по території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. Участь в Молдавських походах, постійна війна з татарами, московські походи,бойові дії на Чорному морі проти турків-це все сформувало,не дивлячись на офіційну відсутність реєстру великий корпус добре підготовлених, озброєних та навчених військовій справі людей, що вважали себе особисто вільними та називалися козаками. Змінився і зріс не тільки кількісний показник козаччини, вона сама почала мінятися якісно:«Номадний, добичницький воєнний елемент, яким була козаччинна 16 століття не счез. Навпаки, він тепер зріс чисельно з загальним зростом української колонізації з кінця 16 століття, і як елемент найбільш рухливий, неспокійний, галасливий, надавав далі ту ж добичницьку фізіономію козаччині. Але поруч нього великій масі в ряди козаччини ввійшов елемент зовсім відмінний - господарський, хліборобський, вповні позитивний, який в козаччині шукав не безкарної самоволі, не добичництва, не широкого розмаху воєнної відваги, вічно бурхливого воєнного життя, а гарантій своїх особистих і маєткових прав, права на землю, права на працю й її результати. Рівнобіжність (паралельність) інтересів зв'язала во єдино сі зовсім відмінні групи. Для козаччини воєнної ся козаччина господарська була резервною, яка в кожній небезпечній хвилі прийде в поміч їй - особливо в небезпечних конфліктах з правительством, які раз у раз виникали на грунті політичнім - тому що ся воєнна козаччина не піддавалася бажанням правительства й псувала його відносини з сусідами. Для козаччини господарської козаччина воєнна була тою активною армією, яка хоронила її інтереси суспільно-економічні і в соціально-економічнім конфлікті інтересів сеї господарської козаччини з інтересами державної шляхетської верстви готова була йти в перший вогонь, мобілізуючи заразом своєю воєнною організацією масові сили української людності. Ся рівнобіжність основних інтересів - гарантія самоохорони обох груп вигладжувала, переважала певні суперечності, які існували між сими групами. Козаччина чула, що зав'язавши сей союз, вона незмірно розширила й свої сили й круг своїх інтересів, і тому держалася його свідомо» М. Грушевький. Історія України Руси, Т. 7, С. 270-271.
В 1614 році на Житомирському сеймику вирішено дати козацтву можливість нести пограничну службу, але старшого їм будуть назначати, на свою осібну юрисдикцію не будуть претендувати, на волость не виходитимуть, Трахтемирівський монастир буде діяти як шпиталь. Жолд визначили в розмірі 10 000 злотих та 700 поставів каразеї. Причини повернення теми реєстра та реєстрових козаків до політичного життя Речі Посполитої після відносно довгої перерви були об'єктивні та зрозумілі. За період свого офіційного заборони завдяки цілій низці військових кампаній (Молдова, московські походи та боротьба з татарами) козацтво кардинально збільшилось кількісно та якісно. Тільки в московських походах 1611-1613 років по приблизним оцінкам сучасників в польсько-литовських військах та загонах окремих командирів налічувалось до 30 000 козаків. Зрозуміло, що після закінчення бойових дій вся ця маса озброєного люду посунула в Україну, збираючи на місцях свого постою стації, вважаючи їх платою за свою військову службу королю та Вітчизні. Звичайно, що це створило величезні проблеми у стосунках з місцевою шляхтою - землевласниками, що вимушена була або збройно боротися з цими вимогами, захищаючи свої добра та статки, або підкорятися ним. Як результат цієї ситуації - спроба направити козацтво в державне русло, поставивши його на захисті кордонів від татарських нападів. Це був початок відновлення офіційного козацького реєстру, як певної державно-військової інституції. До реальних втілень цього проекту справа не дійшла, але процес пішов. Його продовженням в 1617 році стало доручення Жолкевському набрати 1 000 реєстрових козаків, на тих же умовах, що були озвучені на Житомирському сеймику. Це була так звана Вільшанська угода, що документально підтвердила запущений процес легалізації реєстрового козацтва.
1618 рік характеризується активною участю багаточисельних козацьких загонів в московському поході королевича Владислава. В ньому козацтво відіграло головну військову роль, тож не дивно, що по факту активної військової участі та кількісного росту, польський уряд був вимушений піти на підписання Роставицької угоди. 
Роставицька угода 1619 року стала початком нового етапу існування реєстрового війська. Вона була результатом тих великих військових успіхів Речі Посполитої у війні проти Московії, до яких приклали свою шаблю та сили козаки. Як результат - реєстр затверджується на рівні 3 000 чоловік, хоча на огляді було 10 600 чоловік. Жолд збільшувався до 40 000 злотих на рік, але обов'язковою умовою для реєстровців став вихід їх сімей для постійного проживання на землях королівщини, оскільки вони не признавали над собою нічиєї влади, крім короля, створюючи місцевим урядам завдяки цьому багато проблем. Це був компромісний варіант, що повністю не задовільнив козацтво, і був не дуже зручний для польської влади, що прекрасно розуміла потенційні небезпеки від козацького корпусу. Але попереду маячила велика війна з Туреччиною. 

По закінченню Хотинської кампанії козаки висунули нові умови: збільшити жолд до 100 000 злотих, дозволити проживати їм та членам їх родин не тільки в королівщинах, але і в приватних володіннях та користуватись при цьому своїми давніми козацькими правами. Починається досить довгий процес відносно мирної боротьби за кількісне збільшення реєстру та жолду для козацтва, закріплення за ним старих прав та привілеїв. Хотинська війна, що закінчилась перемогою польсько-українських сил, давала надію козакам на мирне врегулювання таких важливих для них питань. Це були марні сподівання. Непримиримі протиріччя в кінці кінців привели обидві сторони до прямого протистояння, що закінчилося військовими діями. 
1625 рік.В результаті бойових дій між польським військом Конецпольського та повсталими козаками, укладається Куруківська угода. Згідно неї реєстр збільшується до 6 000 чоловік, плата за службу становить 60 000 злотих. Учасникам повстання надається амністія. Що цікаво - саме в цей час відбувається певна реорганізація структури реєстрового війська (на думку М. Грушевського). Замість підрозділів сотенного складу по 500 козаків, виникають полки по 1 000 чоловік, поділені на сотні (Білоцерківський, Переяславський, Корсунський, Чигиринський, Черкаський, Канівський). З'являються два осавули, суддя військовий, обозний та писар - так звана Генеральна старшина, на додаток до полкових осавулів, що існують при кожнім полку. Мешкати мають реєстровці тільки в королівських маєтностях, та тримати гарнізон в 1 000 чоловік на Запоріжжі. Старшого будуть вибирати, а король затверджувати їх вибір.
Цей період ми спробуємо освітити трохи детальніше, оскільки це 23 роки, що передували повстанню Хмельницького. В 1625 році новообраний гетьман Михайло Дорошенко протягом 6 тижнів повинен був створити 6 000 реєстр. В кінці січня 1626 року, козаки, що мали осідлості в маєтностях шляхетних та духовних, повинні були вийти звідти до королівщин, продавши грунти і будинки. А вся інша маса, біля 40 000 чоловік, так звані виписчики, мали перейти в звичайне послушанство королівській чи приватній панській юрисдикції.
В лютому 1626 року татари напали на Україну, проти них виступав Конецпольський з поляками та реєстровцями, погромивши татарські загони. В цьому ж році Дорошенко разом з реєстровцями ходив на Запоріжжя, щоб спалити побудовані там чайки та запобігти козацьким походам на море, поставивши на Запоріжжі залогу із 1 000 людей на чолі із Іваном Кулагою. Це яскравий приклад використання реєстровців для поліцейських функцій по наведенню внутрішнього порядку та контролю над виписаними із реєстру козаками. 
Крім того, реєстровці справно несуть службу по охороні та захисту кордонів, періодично відбиваючи регулярні татарські набіги. Так, осінню 1626 року шість тисяч реєстровців під командою Хмелецького розбивають татарський кіш, який поніс великі втрати (до 10 000 чоловік). Сам Хмелецький відмічає вправні дії козацького корпусу, який під час дощу, не маючи змоги використовувати вогнепальну зброю, пішов в атаку на татарські загони з холодною зброєю. В результаті цього зіткнення татари були вимушені панічно відступати, несучи великі втрати. Тут вважаємо за необхідне звернути увагу на незвичний варіант бою, що використали реєстровці - кінну атаку, без підтримки вогнепальної зброї, що все таки свідчить про відносно непогану підготовку козаків для участі в кавалерійських сутичках у складі своїх підрозділів. Сумніви щодо цього ми чули від Боплана, але реальне зіткнення з позитивним результатом наводить на думку про непоганий кавалерійський рівень реєстрових підрозділів (та їх використання в якості легкої кавалерії).

Фортеця "Перекоп". Голландська гравюра 1681 року

Весною 1628 року, Дорошенко разом з реєстровцями та нереєстровцями, попередивши польське командування, вирушили на Запоріжжя, де в результаті швидких дій зруйнували там турецький, нещодавно побудований замок Іслам-Кермен. Цього ж року на початку літа, козаки йдуть в похід під керівництвом Дорошенка в Крим, підтримуючи Шагін Герея в боротьбі проти Кантемира. Вони проходять без перешкод Перекоп, розбивають татар Кантемира під Бахчисараем, а потім облягають Кафу. Під час боїв під Бахчисараєм загинули Михайло Дорошенко то Оліфер Голуб, але козаки змогли розбити татар під Кафою, і тільки надходження допомоги із Туреччини переломило хід цієї військової козацької експедиції до Криму. 
Козацькі загони, обтяженні здобиччю та військовими трофеями (гармати Жолкевського, що були захоплені під Цецорою) повертаються влітку на Січ. Вибирають тут нового керівника, на місце загиблого Дорошенка. Ним стає Грицько Чорний з Черкас, якого просять у короля затвердити на цій посаді. Він же організовує ще один похід на допомогу Шагін Герею в Крим, куди відправляються в основному одні випищики, без активної участі реєстровців. Похід цей закінчується під Перекопом, де вдається захопити досить велику здобич (стада ногайських татар Кантемира, супротивника Шагін Герея). Сам Перекоп пройти не вдається, а довгу осаду чи активний штурм козаки відкидають, прагнучи повернутися на Січ із отриманою здобиччю. Характерною рисою цього походу є активне використання човнів, що переправляли ними свою піхоту до місця бойових дій. Читаємо у Грушевського: «Третього дня потім, 12 новембра, стали коло Кишенки, татрської мечеті. Списували військо - казали, що і піхоті, що в човнах було до берегу приставати».М. Грушевський, Історія України Руси, Т. 8, С. 52. 
Похід цей, на відміну від першого і захоплену здобич вважався козацьким товариством невдалим, за що і поплатився гетьманською булавою Чорний. Замість нього на Раді було обрано нового гетьмана - Івана Михайловича Сулиму, і ця подія стала першою ознакою розколу, що почав утворюватися між реєстровцями та низовими козаками. Вибір цей не був затверджений королем та сеймом, і відповідно новообраний гетьман був в очах реєстровців не легітимним.
1629 рік - третій козацький похід в Крим, під керівництвом Тараса Федоровича вже відбувається виключно силами одних випищиків, реєстровці не беруть в ньому участі. В цьому можливо простежується певний умисел урядових кіл - пробувати впливати на кримські справи, не долучаючи до їх вирішення державні структури. Завжди можна виправдатися наявністю непокірної козацької стихії, що своєю енергією періодично затоплює турецькі та кримські землі. А можливо це було ознакою досягнення піку розвитку низового, нереєстрового козацтва на цей період, яке самостійно, без підтримки держави та участі реєстровців спромоглось організувати військову експедицію в Крим. Невдача цього заходу привела до чергової зміни влади - на гетьманство обирають Левка Івановича. Але що характерно, цей вибір відбувається знову ж без участі реєстровців, що тільки поглиблює вже помітний розкол між цими двома структурами козацтва. Ними продовжує керувати на волості Грицько Чорний, який разом з більшою частиною реєстровців несе сторожову службу. Тільки невелика їх частина подалась на Січ здобувати козацького хліба. Саме в цей час можна простежити початки зародження протиріч між козаччиною реєстровою та нереєстровою, яка поки що набирає тільки форм письмових претензій щодо не легітимності обрання та підтримання Товариством. Ці протиріччя поки що не носять гострого характеру, але набувають тривожних ознак, віщуючи непрості часи в майбутньому.

Відносини козаків з королівською владою

В 1630 році закінчується Ливонська кампанія і велика кількість її учасників повертається в Україну. Не маючи статусу реєстрового козацтва, вона одразу опиняється в положенні непотрібних ресурсів, створюючи таким чином напружену атмосферу. До неї додаються контингенти жовнірів, що починають розквартировуватися в Київському воєводстві. Вони створюють для місцевих мешканців, в тому числі і реєстровців, купу проблем, пов'язаних з їх утриманням та поведінкою. Ситуація накаляється. 
Було запропоновано зробити черговий попис, привести реєстр до відповідності Куруківській угоді (6 000 чоловік), вивести армату із Запоріжжя та повернути всіх реєстровців, що пішли на низ. Для виконання цих рішень Чорний невеликим загоном вирушив на Січ, але в дорозі був атакований низовими козаками, захоплений в полон та страчений за зраду козацьких інтересів. Це була перша жертва нового повстання. Можна сказати, що з цього моменту почалось збройне протистояння між польським військом, що було розквартировано в Україні, більшою частиною реєстрових козаків, що були на його стороні та низовими козаками, випищиками і невеликою частиною реєстровців, що приєдналися до повстанців. 
Перше бойове зіткнення відбулося в Корсуні, де повсталі козаки атакували польських вояків та 3 000 реєстровців, що знаходились тут. При підтримці місцевого населення польські сили були витіснені із Корсуня і понесли досить відчутні втрати. Реєстровці, деморалізовані смертю свого командира та поразкою польських союзників, частково переходять на сторону повсталих. Почалися повномаштабні бойові дії. Козаки заклали свій табір в Переяславі, польська армія на чолі з Конецпольським, при участі кількох тисяч реєстровців активно атакує укріпленні позиції, несучи відчутні втрати. Невеликі бої точаться по всій лінії комунікацій польських військ, на місцях їх переправ через Дніпро, під Києвом (в тому числі німецька піхота пробує штурмувати Печерський монастир). 
Війна починає приймати затяжний характер, штурми не приносять успіху польським силам. В кінці кінців, обидві сторони, не отримавши в цій боротьбі явної переваги пішли на взаємні компроміси. Реєстр встановлювався в розмірі 8 000 чоловік (до існуючих 6 реєстрових полків додаються Лубенський та Миргородський). Всім учасникам повстання оголошувалась амністія, але суму жолду не збільшували, керівника повстання Тараса Трясила повстанці видати відмовились. Але вибрали собі нового старшого - Тимоша Орендаренко, що став керівником як реєстровців, так і запорожців, знову повернувши ситуацію в русло одного гетьмана для всіх козаків України (реєстрових та низових).
Влітку 1630 року всі вісім полків (8 000 козаків) були викликані Конецпольським під Білу Церкву для протидії татарським загонам. В цей час антипольські настрої серед козаків зростають, дисципліна падає. Десь в квітні 1631 року відбувається зміна гетьмана - замість Орендаренка вибирають Івана Кулагу Петражицького. Цей вибір був на користь пропольської партії і репрезентував інтереси в першу чергу статечних, старовинних козаків, тому певне напруження між реєстровцями та січовиками залишилось. Але Кулага вдало обійшов ці суперечності, вмовивши покинути запорожців територію Січі, вийти на волость та попалити човни, що готувалися до походу на Крим.
В цей час закінчується термін Деулінського перемир'я між Московією та Річчю Посполитою. Обидві держави інтенсивно починають підготовку до бойових бій, і відповідно знову виникає потреба в масовій мобілізації нереєстрових козаків, для активного залучення у військовій компанії. Паралельно відбувається дуже важливий процес підготовки до виборів нового короля. Це значило, що на політичну арену знову може вийти козацтво, як сила, що готова стати на бік одного із кандидатів на польський трон. І в цей важливий момент, на одній із козацьких Рад, що відбувалась на Масловому Ставі скинули Кулагу, за те що він «хотів обляшитися, як ті черкаси, що перед тим обляшилися». Його та послів на сейм засудили до смертної кари, а новим гетьманом обрали Колінку. 
Вибір нового короля (Владислава) та початок бойових дій на Сіверщині перемкнув увагу козаків з внутрішніх проблем на військові зусилля. Реєстровці і колишні випищики активно діють під час облоги Смоленська, Сівська, Путивля. Завдяки ним були взяті штурмом Валуйки. Згадується в цей період як командир значних козацьких сил Орендаренко, про якого ми вже повідомляли раніше. Але точних даних про керівництво козацькими силами в цей період (1632-1634) у нас нема. Точніше є прізвища різних полковників та сказати із 100% впевненістю, хто з них виконував функції гетьмана важко. Під Смоленськом, в лавах королівського війська нараховується до 20 000 козаків на чолі з Орендаренко. Частина з них приймала участь в облозі Смоленска, а інша, під командою козацького гетьмана воювала в околиці Дорогобужа, нищила пограничний пояс коло Білої, Вязьми, Ржева, Калуги. Другий козацький корпус активно діяв на Сіверщині, облягав Сівськ. Ці бойові дії 1633-34 років закінчились підписанням Поляновського договору, по якому до Польщі відходив Смоленск та Чернігівське воєводство. Українське козацтво зробило свій великий вклад в результат цієї успішної для Речі Посполитої війни.
Цікаво, що сейм 1633 року приймає рішення перенести виплату жолду козакам з Києва в Канів, бо в «Києві вони роблять велику перешкоду тамошнім судам». Після закінчення війни, маси козацтва посунули з театра бойових дій, розраховуючи на розширення реєстру та підтвердження старих прав та привілеїв. Та сталось навпаки. 
Сеймовою постановою 1635 року приймається рішення про існування 7 000 реєстру (а не 8 000, як було на цей час). Скасовують скоріше за все Лубенський полк. Паралельно виділяються кошти на побудову нової фортеці - Кодак, що мала контролювати шляхи сполучення Січі із Великою Україною та контролювати козаччину на низу Дніпра. 

Один з епізодів польсько-шведської війни

Ситуація накалялась і її трохи розрядила Польсько-Шведська війна, завдяки якій знову згадали про козаків, як про досвідчених вояків, яких доцільно використовувати в морських операціях. Король дав наказ Константинові Вовку набрати тисячу реєстрових та відправити їх в Прибалтику для участі в морських бойових діях проти шведських кораблів. Реєстровці, частково на човнах, частково кінно, здійснюють швидкий марш похід до Ковно, а потім під Кролівець. Та вони атакують шведський транспортний корабель і після абордажного бою захоплюють його, вписавши ще одну цікаву сторінку в історію козацьких морських компаній. 
В цей час, десь в серпні, було несподіваним нападом захоплено та знищено залогу Кодака. Зробив це козацький загін під проводом відомого ватажка Сулими. Цю операцію не можна назвати початком повстання, бо загін Сулими розраховував, що польська влада, сконцентрована зараз на бойових діях в Пруссії проти шведів, залишить цей випадок поза увагою. І Кодак перестане існувати та заважати козакам, що перебували поруч з ним на Січі. Та їх сподівання були марними. Самі ж реєстровці, дізнавшись про цей випадок, своїми силами захопили в полон Сулиму та п'ятьох його прибічників, передавши всіх в польські руки. Деталей цього захоплення ми не знаємо, але сам факт підтверджує наявність в реєстровому середовищі досить сильних пропольських настроїв та певний поділ на два табори, що вже існував серед козацтва на той час. Пам'ятаючи, що кілька років назад, нереєстровцями було страчено Кулагу, тепер прийшла відповідь від реєстровців, що затримали та практично віддали на смерть одного із ватажків нереєстрового козацтва.
1637 рік.Ревізія реєстру, видача грошей (квітень, рада над Росавою). Павлюк забирає гармату із Корсуня на Січ. Осінню 1637 року починаються бойові дії державних військ проти козаків. Реєстровці частково переходять на бік поляків (білоцерківці), але більша частина підтримує Павлюка. Та після поразки під Кумейками і облоги табору під Боровицею капітулює, видавши керівників повстання - Павлюка та Томиленка. І саме тоді реєстровці ловлять київського сотника Кизима, якого теж передають державній владі як бунтівника та організатора повстання (тут нам цікавий в першу чергу факт існування самого поняття сотник київський, що вказує на наявність в Києві того часу певної кількості мешканців, що вважали себе козаками).
В лютому 1638 року після придушення повстання проводять ревізію реєстру. Це відбувається в Трахтемирові, збираючи по два полки і що характерно примушують присягати всіх козаків індивідуально. В реєстрі тоді нарахували 5 800 чоловік. Відповідно 1 200 були (із попереднього реєстру в 7 000 чоловік) відсутні. Це скоріше за все бойові втрати реєстровців в період повстання, коли вони воювали на боці обох сторін. Таким чином, приймається рішення не вписувати на місце відсутніх їхніх синів, що очевидно було поширеною практикою на той момент і скоротити реєстр до 6 000 козаків, об'єднавши Миргородський полк разом із Переяславським. Крім того приймається рішення про призначення старшим над козаками спеціального комісара, який повинен був мати по сотні драгунів та козаків в особистій охороні. 
Таким чином виборність старшого над реєстровцями скасовувалась і навіть більше того, полковники всіх шести реєстрових полків теж призначались із числа поляків. Кожному із них надавалось по дві хоругви (одна козацька і одна драгунська по 50 чоловік в кожній) для особистої охорони. Платня цим воякам визначалась окремо і на відміну від реєстровців вона була набагато вищою (за М. Грушевським - 124 та 132 злотих на рік). Квартира комісара та армати - Корсунь. При війську - два осавули військові (оплата по 600 злотих), по одному осавулу в полку (260 злотих), в сотні - сотник (200 злотих) та сотенний отаман (60 злотих).
Козакам заборонено мешкати в містах і володіти грунтами за винятком Чигирина, Черкас, Корсуня та тих місць, де їх присутність була потрібна для захисту від татар. Для зменшення напливу бажаючих потрапити до реєстру, забороняють міщанам вступати до реєстру, вписувати в козаки своїх синів та видавати заміж за козаків своїх дочок. Це говорить про потужний приплив до лав козацтва саме цієї категорії мешканців Середнього Подніпров'я, про що ми ще поговоримо окремо, розглядаючи джерела формування нових реєстрових полків в часи Хмельниччини. 
Принцип комплектування полків - територіальний. По 10 сотень в кожному із 6 реєстрових полків. Ось таку структуру та принципи комплектування і організації мали реєстровці в 1638 році, за десять років до початку Визвольної війни Богдана Хмельницького. Окремим питанням постає запитання щодо фінансових та матеріальних джерел існування реєстровців та їх мобілізаційних можливостей в плані озброєння, спорядження та самозабезпечення під час бойових дій і в мирному житті. Справа в тому, що згідно наведеної інформації про платню за службу в різні періоди існування реєстру і вказані порівняльні ціни в ці періоди на певні товари та речі, можна беззаперечно зробити висновок, що отриманої грошової чи речової нагороди (сукно) однозначно не вистачало на повноцінне забезпечення рядового вояка. Жолд був невеликий, виплачувався нерегулярно, при цьому дуже часто затримувався на тривалий час. Тому розглядати цю статтю доходів реєстровців як основну, що покривала їх витрати хоча б на підготовку до війни нема ніяких підстав (мова йде про рядовий реєстр, а не сотенну чи полкову старшину, яка отримувала значно більше грошей, ніж рядовий склад). 

Матеріальний стан реєстровців

Виникає закономірне питання, за який рахунок існували та забезпечувались реєстрові підрозділі і в першу чергу реєстровці. Ось що пише сучасник тих подій, іноземець, інженер на службі польської корони, що більше 10 років провів в Україні і на свої очі бачив козаків, Гійом Лавасер де Боплан: «Майте на увазі, що серед цих козаків взагалі трапляються знавці всіх ремесел, необхідних людині, теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброяри, кожумяки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях і роблять з неї чудовий гарматний порох. Їхні жінки прядуть льон і вовну, роблять із них полотно і тканини для щоденного вжитку, всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу оковиту тощо» (Г. Боплан «Опис України», стр 25). Із цих слів стає зрозумілим, що війна і військова здобич була далеко не єдиним джерелом існування козацьких родин. Домашнє господарство, мисливство, рибальство та бджільництво на цих багатих різними природними ресурсами землях, давало можливість колонізувати та освоїти їх, отримуючи від них постійний прибуток у вигляді великих врожаїв та грошових надходжень від продажу надлишків свого виробництва.
В 30-40 роки XVII століття є постійні згадки про перегін великих стад худоби на продаж із Лівобережної України на ринки Польщі та Московії. Так наприклад в 1648 році є згадка про пригнаних із міста Мени (володіння Адама Киселя) до Брянська, на Свинний ярмарок 200 волів на продажу. П. Кулаківський, Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 рік, С. 349. 
В цій же роботі автор пише що при перегони волів із Чернігівщини на Захід, до Польщі, де їх ціна збільшувалась приблизно на 50% кожні 700-800 км. Звичайно, що цим типом торгівлі займалися в першу чергу великі землевласники, але попит породжував пропозицію і можна стверджувати, що заняття тваринництвом приносило певні доходи всім, хто був включений в цей процес. В тому числі і родинам козаків, що активно займалися сільським господарством. 
Можна стверджувати, що за військову службу в реєстрі влада не надавала в обов'язковому варіанті земельні наділи. Виняток становили надання землі окремим старшим реєстру, але це не носило масового характеру до 1648 року. Реєстровці користувалися землею, що знаходилась у їхній власності на основі тих пільг та льгот, що надавались їм на певний час (від 5 до 30 років) під час освоєння нових земель. В таких випадках вони просто домогались від влади отримання документальних підтверджень на право постійного володіння тими землями, що вже були у них в користуванні. З часом ці козацькі володіння могли розширюватися за рахунок офіційного придбання, купівлі земель чи маєтків у міщан, дрібної шляхти, чи при переході цих верст населення в козацький стан, разом із своїми садибами та землеволодіннями. 
Ось як пише про це В. Щербак в своїй книзі «Українське козацтво - формування соціального стану»: «У першій половині XVII століття реєстрове козацтво продовжувало поповнюватися за рахунок української шляхти. Основним типом їхнього землеволодіння був хутір, до якого, як правило входили луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки. Крім хліборобства і тваринyицтва на хуторах займалися різноманітними промислами. Частину одержаної продукції козаки продавали на ринку. Працювали на хуторах самі володарі та члени їх сімей, а також наймані робітні люди, переважно селяни. Люстратори Київського воєводства з тривогою зазначали, що козаки беруть собі всякі грунти не лише в місті, але і по селах, із того немає ніяких доходів. Тому не дивно, що гетьман Станіслав Конецпольський, що активно боровся із козацькими повстаннями 30 років XVII століття заявляв, що «козаків необхідно залишити без жолду за державну службу, бо вони володіють такими багатствами і маєтностями що повинні задарма служити королю та Речі Посполитій». 
Висновок напрошується наступний. За рахунок кропіткої, важкої праці, створювались міцні та рентабельні козацькі домогосподарства, що були основою економічного та фінансового існування козацьких родин. Звичайно, це явище не було 100%. Були козаки, які в силу певних причин не займались постійно сільським господарством або іншим промислом, заробляючи собі на життя здобуттям козацького хлібу (військові походи, найманство, уходництво). Але цей спосіб життя характерний для козаччини низової, січової. З якої і формувався основний склад Запорізьких Січей того часу.

Кадровий склад реєстрових полків

Наступним питанням, на яке нам необхідно спробувати дати відповідь - це кадровий склад новостворених реєстрових полків. Завдяки збереженому Зборівському реєстру 1649 року ми знаємо про існування в цей період 16 полків, загальною чисельністю приблизно 40 000 козаків. Тобто, в порівнянні із 1638 роком ми бачимо кількісне збільшення на 34 000 чоловік. І це тільки по офіційним даним, адже зрозуміло що кількість реальних учасників бойових дій в цей період значно більша. Полки, як і в 1638 році поділені на сотні, що формуються на базі певних населених пунктів. Кількість сотен в кожному полку різна, як і кількість козаків в сотні та самому полку. Відповідно говорити про уніфікований штатний розпис підрозділів нема можливості. Існує керуюча ланка всього реєстру, такий собі Генеральний штаб. В який входить Генеральний обозний, суддя, писар, осавул, чи кілька осавулів, хорунжий. На полковому рівні ця структура повторюється. Полковник, полкові осавули, хорунжий, писар, обозний. Сотенний рівень - сотник, сотенний хорунжий і можливо сотенний осавул. Курінні отамани як командна структура в реєстрі відсутні. Існує думка у деяких сучасних істориків, що ця посада мала не військовий характер (молодший командир), а більше економічно-мобілізаційне значення і несла відповідальність за підготовку до походу, мобілізацію, матеріальне забезпечення підрозділу. Детальної інформації про структуру Реєстрового війська на жаль нема, бо реєстр 1649 року не дає відповіді на багато питань, що виникають при його вивченні. Наприклад, в деяких полках крім полковників не згадується жодної військово-адміністративної посади, а йдуть просто загальним переліком прізвища учасників цього полку. А в Київському реєстровому навпаки, вписані два прізвища, що відповідають посадам полкових писарів. Тобто в одному випадку ми бачимо в наявності два полкових писаря, а в інших - жодної згадки про цю посаду. Така от дивна ситуація.
Згідно досліджень В. Липинського, з його роботою «Участь шляхти в повстанні Богдана Хмельницького», процентний склад дрібної та середньої української шляхти веред учасників Визвольної війни складав десь приблизно 3,3% від усього реєстру. Київський реєстровий полк мав найбільший відсоток серед козацьких полків - майже 6%, що в абсолютних цифрах складало приблизно 110 чоловік у полку. Це песимістичний варіант розрахунків. Бо сучасний дослідник генеалогії козацьких родин Кривошея вважає, що більш правильними є наступні цифри. Шляхта - це 12,8-13% всього війська (приблизно 5 100 чоловік). І Київський реєстровий займає по цьому показнику трете місце серед полків (після Брацлавського та Білоцерківського), маючи у своєму складі приблизно 15,6% шляхти, що складає 310 чоловік. Ці цифри не повинні нас дивувати, бо за підрахунками історика Наталії Білоус, аналіз реєстру 1649 року показує, що покозаччилась ледве не половина родин, що належить до тогочасної правлячої київської міської еліти (родини Скорин, Скачків, Пінчуків, Ходковичів та інших). 
Як приклад - Печерське містечко та родина Предримирських, яка була близька до митрополита та архімандрита Печерського монастиря. Іван Предримирський, як боярин П. Могили, очолював в 1646 році посольство духовенства до Москви. Федір Предримирський був старостою (мером) печерських маєтностей. Це впливова, заможна родина на Печерську, бо ще в 1631 році відоме рішення про обмін хутора Опанаса Предримирського з Києво Печерським монастирем. А в 1653 році маєток Предримирського - Позняки, був наданий польським королем одному із жовнірів його війська за військові заслуги. Враховуючи все це, не дивно, що саме Предримирський очолює Печерську сотню, яка комплектується та базується у володіннях Печерського монастиря. Бачимо на цьому прикладі типовий варіант покозачення в 1648-49 роках дрібної та середньої української шляхти, яка зайняла певні командні посади в новостворених козацьких реєстрових полках, або просто поповнила ряди реєстровців, внісши в них свій військовий досвід і маючи надію на отримання певних економічних чи соціальних привілеїв за свою участь у цій боротьбі.
Відповідно ми не здивовані, коли бачимо Предримирського в 1654 році вже на чолі Васильківської сотні, адже Васильків - це теж маєтність Печерського монастиря, в якій необхідно тримати під контролем та мати можливість впливу на козацьку адміністрацію, що сформувалась тут із початком Визвольної війни. Рядовий склад поповнювався в різних полках за рахунок різних верств населення. Класичні козацькі полки (Білоцерківський, Черкаський, Чигиринський, Канівський, Переяславський, Корсунський) не повинні були мати проблем із бажаючими влитися в ряди реєстровців. На цих територіях, як показують переписи 20-30 років XVII століття, родин, що відносили себе до козакуючих та таких, що не платять податків, завжди в процентному відношенні було більше ніж міщан або селян разом узятих. Тому тут не виникло проблем з якісним доукомплектуванням старовинних реєстрових полків. В якійсь мірі це мало відношення і до лівобережних новостворених полків, хоча тут значну частину реєстровців склали мешканці невеликих міст та містечок, що масово вирішили покозачитися, зрозумівши всі плюси цього процесу (звільнення від усіх податків, можливість прийняття участі в здобутті військової здобичі та трофеїв). Скоріше за все саме ці мотиви стали головними і для мешканців Києва, які сформували тут три козацькі сотні, загальною чисельністю в 450 чоловік. 

Відносини киян з козаками

Відносини Київської громади із козацтвом в різні часи були не простими. В 1593 році під час повстання Косинського київський міський уряд, силами міщан виплатив 12 000 злотих козакам, щоб останні не грабували місто. В 1596 під час повстання Наливайка, місцеві мешканці поховали від козаків свої човни і байдаки під водою і дістали їх тільки після приходу Жолкевського, віддавши їх йому для наведення переправ через Дніпро. За участь в повстанні державний уряд конфіскував в місті в період з 1597 по 1605 рік 23 будинки, що належали козацьким родинам (в тому числі і одному із керівників повстання - козацькому ватажку Шаулі). В 1618 році міщани повинні були власним коштом відремонтувати 10 гармат для козаків, забезпечити їх оловом, порохом та сплатити 3 000 злотих. 1620 рік - київські міщани мали сплатити 2 000 злотих, щоб козаки не в'їжджали до міста, що могло обернутися пограбуваннями мешканців та злочинами проти них. Таким чином видно, що перебування козацьких підрозділів в межах міста, як правило, призводило до додаткових матеріальних та фінансових витрат з боку місцевої громади. Але були і випадки, коли таке перебування ставало головним важелем впливу під час вирішення деяких важливих для міста та края питань та проблем. Це в першу чергу має відношення до релігійних питань. 
Так в 1618 році козаки втопили ігумена Видубицького монастиря, що був прихильником унії. В тому ж році було вбито слугу старости унійного митрополита Рутського, що збирав податки із місцевого населення. Піком втручання козаків в міські справи на релігійній ґрунті, стало вбивство в 1625 році міського війта Федора Ходики та міського писаря Панчерко, за звинуваченням в унії. І зрив козаками в 1629 році Київського собору, що розглядав питання унії та об'єднання церков. 
Як видно із наведених вище фактів, міське життя досить часто перебувало під впливом козацького фактору, хоча згідно даних професійних істориків, що займаються вивченням Києва в XVI -XVII столітті, кількість проживаючих в місті на постійній основі козаків була не високою. Кілька десятків, не більше. На відміну від міст та містечок Подніпров'я. Більш точних даних на жаль ми не маємо. Хоча знаємо про участь в повстанні 30 років XVII століття київського сотника Кизима та його сина, які разом із київськими козаками приймали активну участь в бойових діях, про що є згадки у Грушевського. 

Софійський собор в Києві, 1651 рік. Абрахам ван Вестерфельд

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що на початок формування Київського реєстрового в самому місті людей, що позиціонували себе як козаки, нараховувалась мінімальна кількість. Тому основним контингентом для формування реєстру тут виступили городяни, міські міщани, дрібна шляхта, що проживала в головному місті воєводства. Результатом цього покозачення стали масові погроми шляхти та католицького духовенства київськими міщанами, що відбулися в листопаді - грудні 1648 року. Це стало точкою не повернення і результатом того масового процесу покозачення, що охопив всю Україну в другій половині 1648 року, після перемог під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями. Тому не дивно, що в 1651 році, перед захопленням Києва військами Радзивіла більша частини городян покинула місто, надовго зв'язавши себе із козацтвом в цей період історії України.